Світ війни

Андрієнко Юлія, учениця 6 класу

Була ніч. Осінній холодний дощик, здавалося, холодив не тільки землю, а й душу.

– Ні! Ні-і-і-і!!! Я не відпущу тебе туди, – стоячи на колінах та затиснувши в міцних обіймах ноги чоловіка, плакала молода жінка. – А якщо… Якщо тебе не стане?!! Як я буду жити без тебе?! Що я буду відповідати Марійці на питання : «Мамо, а де татко, чому він не з нами?» коли вона підросте? Про те ти подумав?

– Не треба про таке думати!!! Все буде добре! Встань, Надійко, не треба так терзати себе, я ніколи не покину вас. Ви для мене найдорожчі в цілому світі… та заради майбутнього України я маю це зробити, – після цих слів жінка покірно встала, витираючи останні сльози. – І… Якщо вже я загину, то не плачте за мною, просто пам’ятайте , що я вас дуже люблю і пішов на війну, щоб захистити вас і Україну.

На обличчі молодої мами знов з’явились сльози. Майбутній воїн повільно підняв заплакане обличчя дружини й обережно, ніжними рухами витер солоні краплинки з її мінливого, мовби намальованого пензлем художника, личка. На прощання чоловік поцілував її в рум’яну, як рання калина, щічку і вже хотів було йти, як почув:

– Тату! Тату!- – назустріч батьку бігла маленька трирічна дівчинка, одягнена у вишиванку з різноманітними візерунками, а на її стегенцях красувалась червона мініатюрна спідничка з пишними багряними китицями. Каштанове волоссячко маляти діставало майже до підлоги і здавалось, що вона зараз зачепиться за нього і впаде. На її маленькій тендітній голівоньці всіма барвами переливався віночок з польових квітів. А великі карі оченята маленької красуні були як намистинки, що виблискували на сонечку, погляд був теплим, сповненим надії та простого дитячого щастя.

– Марійко, ходи до мене, мій янголе, – ніжно проговорив татусь, взявши дитя на руки.

– Татусю, куди ти йдеш? – тоненьким дитячим голоском запитала дівчинка.

–А… тато йде рятувати країну єдинорогів від злих чарівників, які хочуть забрати в них всі магічні здібності, -– промовила мама, таємниче розвівши руками.

– Ем-м-м-м… Так! Так, саме так все і є, – підхопив ідею тато.

– Ух - ти!!! – скрикнула Марійка. – Ти можеш передати їм привіт від мене, тату?

– Звісно, солоденька моя, - відповів чоловік.

– Ура-а-а!!!- гукнула дівчинка, заплескавши в долоні.

– Ну добре, мені вже час іти…- промовив «захисник єдинорогів», повільно опустивши маленьку донечку з кремезних чоловічих рук на підлогу. – Бувайте!- востаннє обернувся до своїх жінок, а вони повільно махали йому руками вслід.

Чоловік відвернувся. І тут його стримана та незламна міміка дала слабинку. На «залізному» обличчі армійця з’явилась перша за багато років сльозинка…Була вона гаряча, як сонце, й обпікала, неначе вогонь. Але, зібравшись з силами, він рушив у глибокий і непроглядний вранішній туман. Незабаром в’язкий білий «шайтан» затягнув кремезну й незламну постать захисника України в свій похмурий і безрадісний світ..світ війни…